пʼятниця, 10 березня 2017 р.

Вшанування пам'яті

 ВЕЛИКОГО ПРОРОКА УКРАЇНИ - 
ТАРАСА ГРИГОРОВИЧА ШЕВЧЕНКА 
Сьогодні 10 березня минає 156 років з дня смерті

Посмертна доля Кобзаря незвичайна і унікальна, як і життя. Смерть Тараса стала великим потрясінням для його друзів, однодумців, простих людей. У минуле здавалось би відходила ціла епоха, епоха боротьби за свободу думки, соціальне і національне звільнення. Друзі, рідня, виконуючи його заповіт, зробили все, щоб поховати Тараса над Дніпром на Канівських горах, там, де мріяв він поставити собі будиночок.
Останній шлях поета пройшов із Санкт-Петербурга через Москву, Орел, Глухів, Кролевець, Батурин, Ніжин, Бровари, Київ. І скрізь віддати йому повагу збиралась велика кількість шанувальників, проголошувалися промови, служили панахиди. За спогадами сучасників повернення поета на рідну землю було складним, емоційно напруженим. У Києві довелося довго чекати узгодження про дозвіл нести труну Шевченка містом. Прощання киян з поетом перетворилося в одну із наймасовіших національних маніфестацій. 

(22) травня 1861 року корабель з труною поета прибув до Канева.  Через повінь не було можливості пристати до берега. «Дістатися з дорогоцінною ношею на берег було нелегко: – згадував товариш поета, один із перших його біографів, Михайло Чалий, – свинцеву труну треба було нести майже по пояс у воді, йдучи багнистим дном весняної води, що виявилося зовсім неможливим. Малий плоскодонний баркас не міг витримати такої ваги, а великий дуб сів би на міль. Після довгих суперечок і роздумів, знайшли нарешті такий спосіб: розшукали звичайний драбинястий віз, спустили на нього з пароплава труну і запряглися, замість коней, і старі й молоді та й потягли його до берега. На березі покійного зустріло місцеве духовенство, труну поставили на мари і в супроводі великої кількості горожан внесли до соборної церкви» . 
Відспівали поета в Успенському соборі. Звідти майже 14 кілометрів його друзі на плечах несли домовину до верхівки Чернечої гори, де і знайшов він свій останній прихисток. 

30 років опікувався похованням троюрідний брат поета Варфоломій Шевченко. Він викупив землю під могилою, передав її у власність місту Каневу, збудував хатку для сторожа. Спочатку на могилі було встановлено дерев’яний хрест. 

У1884 р. народним коштом було виготовлено  чавунний хрест, який мав бронзове покриття і позолочене горельєфне зображення поета у профіль (архітектор Віктор Сичугов). 

Уже в перші десятиліття по смерті поета його могила стала місцем народного паломництва. За сотні кілометрів люди приїздили до Канева, щоб вклонитися Великому Кобзареві. 
Пам’ять про Шевченка зафіксувалась в усній народній творчості. Народ вбачав у ньому послідовного борця за соціальне і національне звільнення. Поширення творів і волелюбних ідей Кобзаря сприяло і сприяє пробудженню національної самосвідомості, майже всі мітинги і демонстрації проходять зі згадкою про заповіти Шевченка. 

Шевченко живе у пам’яті народній. Волею долі його ототожнено з Україною, її надіями і сподіваннями. На всіх поворотних етапах розвитку українського суспільства він своїм правдивим словом пробуджував приспану духовність нації, будив національні почуття. Для кожного свідомого українця Шевченко не просто народний поет, а й національний пророк, апостол правди і свободи, великий патріот. Він уособлює незламність людського духу, віру в торжество правди і справедливості, відданість рідному народу, готовність боротися за його щасливе майбутнє.

Шевченко – найвідоміший українець. Його іменем названі населені пункти, вулиці, театри, наукові установи. Твори поета перекладені на всі слов’янські мови і понад 130 мов народів світу. Широкими тиражами вони виходять в Україні. Він лідирує за кількістю встановлених йому пам’ятників. Але «…нема кращого пам’ятника таким робітникам духу, яким був і наш Шевченко, над той, що стоїть у серцях людських» – ці слова Сергія Єфремова, сказані на початку минулого століття, актуальні і сьогодні. Ми маємо плекати пам’ятник Шевченкові у своєму серці, втілюючи у життя його заповіти, своєю повсякденною працею формуючи сучасну, європейську соборну державу. 

 УВІКОВІЧНЕННЯ ПАМ'ЯТІ  
ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
 НА ЛЬВІВЩИНІ

    
Тарас Шевченко уособив у собі силу й енергію українського народу, його готовність до боротьби. У комплексі ідей, які він пропагував, особливе місце посідали боротьба за свободу і незалежність, відродження української нації та набуття національної ідентичності. І саме ці цінності Україні доводиться виборювати в такій жорстокій боротьбі і в ХХІ столітті. 

Поетична та духовна спадщина Великого Сина українського народу невичерпна, нескінченна, вона була і залишається новим поколінням дороговказом на майбутнє, сприяє пробудженню національної самосвідомості, формуванню психології соборності, так необхідної українському народові.

ЧИТАЙТЕ ТВОРИ КОБЗАРЯ І ВДУМУЙТЕСЬ В ЙОГО 
 ПРОРОЧІ  СЛОВА
/ОСІЯ. ГЛАВА XIV. Подражаніє /

Погибнеш, згинеш, Україно,
Не стане знаку на землі,
А ти пишалася колись
В добрі і розкоші! Вкраїно!
Мій любий краю неповинний!
За що тебе Господь кара,
Карає тяжко? 


Немає коментарів:

Дописати коментар