ОБЛАСНИЙ ДЕНЬ ДИТЯЧОГО ЧИТАННЯ
2018 рік – ювілейний для видатного педагога ХХ століття, адже виповнюється 100 років від дня його народження. Він був не лише доброю людиною, видатним педагогом.
Сьогодні обласний День дитячого читання проходив не лише у стінах нашої бібліотеки, але і висадився бібліодесанд у школі: бібліотекар Ольга Миронівна в школі № 10 в З-В класі керівником якого є Шинкар О. С. ознайомила дітей з життєвим і творчим шляхом Василя Сухомлинського та разом з дітьми читали казки та оповідання. Діти були раді бібліотекарю, який у такий зимовий день прийшла до них в гості з такий корисним та цікавим подарунком - Книгою.
І разом з віртуальними користувачами продовжуємо сьогоднішню зустріч присвячену українському письменнику, вченому, учителю –
Василю Олександровичу Сухомлинському.
(1918-1970)
Зверніть увагу на добрі, уважні, лагідні очі і високе чоло, що свідчить про великий розум, відкриту душу, ніжна і добра посмішка завжди осявала його обличчя.
Перш ніш перейти до читання треба трішки дізнатись - хто ж цей чоловік?
Давайте з ним познайомимося ближче.
100 років тому в одній бідній селянській родині народився хлопчик, якого назвали Васильком. Судилося йому стати великим педагогом, письменником, його будуть любити і діти, і батьки.
В сім’ї Сухомлинських любили книгу. Дід Василя був великим книголюбом і залишив у спадок всі свої книги Василю. Батько змайстрував йому сундучок і він зберігав там свої улюблені книги.
Сухомлинський багато читав. Зміст прочитаних книжок переказував друзям, а також показував їм ілюстрації до прочитаного. Для нього книги стали вірними і надійними супутниками на все життя.
Василю Олександровичу було 15 років, коли він відлетів із родинного гніздечка. Вчителювати почав уже в 17 років і продовжував навчатися заочно в інституті.
Лише один раз Сухомлинський залишив рідні міста і улюблену роботу в роки Великої Вітчизняної війни. В 1941 році добровольцем йде на фронт, де двічі отримує поранення. Особливо постраждала рука. Хірурги боялися, що її прийдеться ампутувати. Перед операцією повідомили про це Василя Олександровича.
«Ой ні, руку будь-що треба залишити! «Навіщо тобі рука? Ти що, артист?» – запитав старенький хірург. «Ні, я вчитель». Операція була складною, рука залишилась, але після операції стала на 6 см коротшою.
Для дітей Сухомлинський написав 1500 оповідань та казок. Його твори перекладені на 53 мови світу. Герої Сухомлинського – павучок та мурашка на землі, журавлиний ключ у небі, лелеки, горобчики, берізка, калюжа, маленьке кошеня і звичайнісінькі діти, їхні батьки, бабусі, дідусі. Особливо багато написав про матусю.
Сьогодні радо вас вітаю
У світі письменника рідного краю.
Для учнів своїх він твори писав,
Бути добрими, чуйними він їх навчав.
Чому мама так хвалить?
Пішла мама на роботу, а вдома залишилась шестирічна дівчинка Люда.
Вона ще не ходить до школи. Мама сказала Люді, щоб вона курей нагодувала й квіти полила.
Люда нагодувала курей і полила квіти. А потім думає: «Зварю борщу. Мама прийде з роботи втомлена. Хай відпочине». Зварила Люда борщу, попробувала. Борщ несмачний...Оце буде мама сваритися, що вона несмачного борщу наварила. Прийшла мама з роботи. Здивувалась, що Люда зварила страву. Насипала борщу, їсть і хвалить: — Ой смачного ж ти борщу зварила, дочко. Люді ніяково слухати ці слова. Адже вона пробувала борщ — він несмачний.
Добре слово
В однієї жінки була маленька донька Оля. Коли дівчинці виповнилося п'ять років, вона тяжко захворіла: простудилась, почала кашляти й танула на очах. До нещасної матері почали приходити родичі: Олині тітки, дядьки, бабусі, дідусі. Кожен приносив щось смачне й поживне: липовий мед і солодке коров'яче масло, свіжі лісові ягоди й горіхи, перепелині яєчка й бульйон з курячого крильця. Кожен говорив: "Треба добре харчуватися, треба дихати свіжим повітрям і хвороба втече в ліси й на болота".
Оля їла мед у стільниках і солодке коров'яче масло, лісові ягоди й горіхи, перепелині яєчка й бульйон з курячого крильця. Але нічого не допомагало – дівчинка вже ледве вставала з ліжка.
Одного дня біля хворої зібрались усі родичі. Дідусь Опанас сказав:
– Чогось їй не вистачає. А чого – і сам не можу зрозуміти.
Раптом відчинились двері і в хату ввійшла прабабуся Олі – столітня Надія. Про неї родичі забули, бо багато років сиділа прабабуся Надія в хаті, нікуди не виходила. Але почувши про хворобу правнучки, вирішила навідати її.
Підійшла до ліжка, сіла на ослінчик, взяла Олину руку в свою, зморшкувату і маленьку, й сказала:
– Немає в мене ні медових стільників, ні солодкого коров'ячого масла, немає ні свіжих лісових ягід, ні горіхів, немає ні перепелиних яєчок, ні курячого крильця. Стара я стала, нічого не бачу. Принесла я тобі, мила моя правнучко, один-єдиний подарунок: сердечне бажання. Єдине бажання залишилось у мене в серці – щоб ти, моя квіточко, видужала й знову раділа ясному сонечкові.
Така величезна сила любові була в цьому доброму слові, що маленьке Олине серце забилось частіше, щічки порозовішали, а в очах засяяла радість.
– Ось чого не вистачало Олі,– сказав дід Опанас.– Доброго слова.
Пелюстка і квітка
На грядочці виросла гарна квітка жоржини. Біла, як мармур, духмяна. Літають над нею бджоли й джмелі, беруть нектар.
У квітці сорок дві пелюстки. І ось одна з них загордилася:
– Я найкраща. Без мене і квітка не квітка. Я найголовніша. Ось візьму й піду – що мені?
Напружилася, вилізла з квітки, скочила на землю. Сіла в кущі шипшини й дивиться, – що ж квітка робитиме? А квітка байдужки собі, усміхається сонцю, згукує до себе бджіл і джмелів.
Пішла собі Пелюстка. Аж зустрічає Мурав-лика.
– Ти хто? – питає Муравлик.
– Я Пелюстка. Найкраща. Найголовніша. Без мене квітка не квітка.
– Пелюстка? Знаю пелюстку я в квітці, а на двох тоненьких лапках не знаю.
Ходила Пелюстка, ходила до вечора й засохла. А квітка цвіте.
Ось така, бачте, казка. Квітка і без однієї пелюстки квітка. А пелюстка без квітки – ніщо.
Соловей і Жук
У садку співав Соловей. Його пісня була дуже гарна. Він знав, що його пісню люблять люди. Того й дивився з погордою на квітучий сад, на синє небо й на маленьку дівчинку, що сиділа в саду й слухала його пісню.
А коло Соловейка літав великий рогатий Жук. Він літав і гудів.
Соловей припинив свою пісню та й каже:
– Перестань гудіти. Ти не даєш мені співати. Твоє гудіння нікому не потрібне. Та й краще, аби тебе, Жуче, зовсім не було.
Жук гідно відповів:
– Ні, Солов'ю, без мене, Жука, неможливий світ, як і без тебе, Солов'я.
– Ну й мудрець! – всміхнувся Соловей.– Виходить, що й ти потрібен людям? Ось запитаємо дівчинку, вона скаже, хто потрібен людям, а хто ні.
Полетіли Соловей і Жук до дівчинки та й питають:
– Скажи, дівчинко, кого треба залишити в світі – Солов'я чи Жука?
– Хай собі будуть і Соловей, і Жук,– відповіла дівчинка. Тоді подумала й додала: – Як же можна без Жука?
Дівчинка та ромашка
Ясної сонячної днини маленька дівчинка вийшла погратися на зелену галявину. Раптом вона почула плач. Прислухалася дівчинка і зрозуміла, що плач доноситься десь з-під каменю, що лежить обабіч галявини. Камінь був невеликий, як голова кролика, але дуже твердий. Підійшла дівчинка до каменя і запитує:
– Хто там плаче під каменем?
– Це я, Ромашка, – почувся ледь вловимий голосок. – Звільни мене, дівчинко, тисне на мене камінь...
Відкинула дівчинка камінь і побачила ніжну, бліду стеблинку Ромашки.
– Спасибі тобі, дівчинко, – подякувала Ромашка, виструнчившись і зітхнувши на повні груди. – Ти звільнила мене з-під Кам'яного Гноблення.
– Як же ти потрапила під камінь? – запитала дівчинка.
– Обдурило мене Кам'яне Гноблення, – відповіла Ромашка, – коли я була маленьким насіннячком. Восени я шукала теплий куточок. Дало мені притулок Кам'яне Гноблення, обіцяло оберігати від холоду і спеки, дощу і вітру. А коли мені захотілося побачити Сонечко, воно ледве не розчавило мене. Я хочу бути твоєю, дівчинко.
Дівчинка приходила до Ромашки, і вони разом зустрічали схід Сонця.
– Як добре бути твоєю, дівчинко! – часто говорила Ромашка.
– А якби ти виросла в лісі або обабіч дороги? Якби ти була нічия? – запитала дівчинка.
– Я б умерла від горя,– тихо мовила Ромашка. – Але я знаю, що нічиїх квітів не буває. Вони завжди чиїсь. Он та Вогняна Маківка – вона дружить із Сонечком. Сонечко шепоче їй: «Ти моя, Вогняна Маківко». Я чую цей шепіт, коли сходить Сонце, а Маківка назустріч йому розкриває свої прекрасні пелюстки. А он та Волошка – товаришка Весняного Вітру. Він першим щоранку прилітає до Волошки, будить її і шепоче: «Прокинься!» Квітка не могла б жити, якби вона була нічиєю.
Вогнегривий коник
Вирізав батько Юркові коника з дерева. Та такого гарячого, баского. Б'є копитами коник, ось-ось поскаче.
Поставив Юрко його на вікно й ліг спати. Коли це бачить: підняв коник голову, затремтіла вогняна грива. Зіскочив з вікна Вогнегривий і пострибав по долівці.
Прокинувся Юрко, а коник знов на вікні стоїть. Підійшов хлопчик. Коник уже заспокоївся, тільки ноги тремтять та вогняна грива ще тепла.
Більше творів Ви можете прочитати зайшовши на посилання:
Немає коментарів:
Дописати коментар