Вона любила Стрий і місто відповідало їй взаємністю
В бібліотеці оформлена виставка книг Лідії Миськів, а також книги про її життєвий та творчий шлях, з якими може ознайомитися кожен відвідувач бібліотеки.
Для віртуальних користувачів нашого блогу, хто хоче більше дізнатись про життєвий і творчий шлях авторки, пропонуємо Вашій увазі цікаві факти з життя Лідії Миськів.
Народилась пані Лідія 3 травня 1948 році в місті Стрий. Закінчила Стрийське медичне училище, факультет журналістики Львівського державного університету ім. І.Франка. вела моложіжні, культурні пограми на Львівському обласному, Стрийському радіо. Була акторкою народного театру при Стрийському районному Будинку культури. Працювала редактором багатотеражної газети на Яворівщині, редактором Стрийського радіомовлення, кореспондентом Стрийської міськрайонної газети. У 1970-1980 рр. очолювала Стрийське міське товариство книголюбів. ініціатор, сценарист, режисер та ведуча фестивалю бойківського фольклору в Стрию у 1988 р. за участю понад 30 фольклорних колективів Стрийщини, науковців, письменників, майстрів народної творчості; щорічних свят української книги, вечорів, зустрічей з письменниками, акторами львівських театрів. За популяризацію книги нагороджена почесними грамотами Львівської обласної ради, всесоюзного та всеукраїнського правлінь товариства книголюбів, відзнакою "Кращий пропагандист книги України". Обиралася членом президії та правління всесоюзної організації товариства книголюбів. Стояла біля джерел відродженого товариства "Просвіта" Стрийщини. 20 років була членом ради, очолювала різні секції при міськрайонній раді, редагувала просвітянську газету "Стрийська бесіда", газети "На Різдво", "На Великдень". За сумісництвом працювала заступником директора з міжнародних зв'язків Заслуженого Прикарпатського ансамблю пісні і "Верховина" в Дрогобичі, керівником художньої самодіяльності Стрийського вищого училища №8, педагогом-організатором зразкового хору хлопчиків "Щедрик" при Стрийському міському Будинку вчителя. Від 1990 р. - один із засновників, викладач вищої категорії, методист театральних дисциплін Стрийської хорової школи "Щедрик". Голова асоціації театралів і шанувальників театру Стрийщини.У 2000 р. - заступник голови товариства "Просвіта"Стрийщини, член спостережної ради Стрийської кредитної спілки "Вигода", голова товариства збереження історичних поховань на Стрийському цвинтарі. Автор книг "Народжені з пісні", про цей хор і школу, "Пісенний Конюхів", "Бористен", феєрії "Казка чарівної ночі" та ін.
2006 р. виходить книга "Бористен"- історична драма на три дії, побудована на документальному матеріалі часів Другої світової війни, осяяна світлом великого кохання двох молодих людей палко закоханих одне в одного, в рідну землю,готових боронити її.
2009р. "Возвеселімся всі разом нині" - збірка Вертепів, що є зародком українського вуличного театру, з початку свого зародження, вертеп взяв на себе просвітницьку функцію: через театралізовану гру, колядку, щедрівку наповнювати думкою і вірою народ
«Шевченкова пісня на сценах життя» Львів, 2012 р. Літературні мініатюри, зіткані з переказів і легенд . У них Шевченко постає людиною бентежної , дуже чутливої душі, змалку і до останніх днів життя закоханої в народну пісню. Володіючи гарним голосом, співає її на всіх спотичках доріг: в бур’янових « палацах», у Літньому саду Петербургу, тюремних казематах, в пустелях Казахстану, на вечірках у друзів. Він хоче донести її до сердець своїх і чужих , утвердивши, як найбільший скарб народу, який заслуговує подиву, захоплення . Бо в пісні живуть його думи, радості, болі, його мова,настояна на співучих вітрах степу, дзюрчанні потічків, дзвоні козацьких шабель, схрещених над головами завойовників рідних земель. Пісня мусить бути невмирущою.Обкладинка книжки оформлена малюнком художника Олега .Шупляка , ілюстрації всередині і на задній сторінці, виконані стрийською художницею Надією Мельник. Ось, що пише авторка про задум написання книги: "Багато років досліджувала в літературі про пісню в житті Тараса Шевченка. Поскільки працюю в хоровій школі, то завжди намагалася розповісти учням про ставлення письменника до пісні. Так народилася книжека " Шевченкова пісня на сценах життя". Її оформила наша стрийська мисткиня Надія Мельник. Малюнок на обкладинку взяла у Олега Шупляка за погодженнням з ним. Видала книжку за свій кошт всього 150 екземпярів і не думала, що так швидко розлетиться, бо не продала жодного. Всі пішли на подарунки".
2015р.. "Один з чоти Небесної Сотні" - це історична драма, що розповідає про короткий, але яскравий період з життя Героя України, стриянина Андрія Корчака, посмертно нагородженого орденом Золотої Зірки.
Спільно з колективом хорової школи - організатор, сценарист, режисер, ведуча фестивалів дитячих хорових колективів. Створила при хоровій школі театр-студію "Подих Мельпомени", яким керувала понад 15 років.
прем’єра історичної драми «Заклята Пані» у постановці театру-студії «Подих Мельпомени». Ця вистава відбулась як частина величного проекту «Легенди нашого краю» в парку замку с. Підгірці Стрийського району, що на Львівщині, 10 серпня 2017 року.
Вистава торкається відгомону подій другої половини ХVІІ ст. які, за переказами усної історії, відбувалися на території Підгірцівського замку. В ній, як у художньому творі — ліричній драмі, присутній домисел, але нуртує дух епохи, переданий через шикарні костюми, характерність героїв — дійових осіб вистави і найголовніше місце відтворення безпосередньо під стінами замку, який зараз реставрується.
Вистава починається з епілогу, в якому з’являється Привид жінки, яка ночами бродить територією замку. Сцена переносить у ХVІІ ст. де в замку живе старший за віком дідич (роль якого грає Тарас Форись), одружений з молодою і дуже гарною жінкою (в ролі Ксеня Зозуляк). Проводячи час на полюваннях і бенкетах, Пан залишає її нудьгувати вдома разом з маленьким синочком.
Коли козацькі війська підійшли під місто Стрий, дідич зібрався на війну, залишивши в маєтку дружину, наказав їй берегти майно і пильнувати собак та слуг. Не тямлячись від страху війни, жінка чекає Пана і побивалася. Такою її побачив Козак-розвідник (роль якого вдалася Денису Льовушкіну), що потрапив у село. Він закохався у Паню з першого погляду. Вродлива полька пишним волоссям і блаватами очей нагадала рідну сестру. Щирими словами Козак заспокоює Паню, але неждано закохується в неї. Вродливий і сміливий юнак припадає до серця жінці. Кохання настільки заполонило стужені за цим почуттям душі, що здавалося, світ перестав для них існувати.
Коли у війні наступило затишшя, Пан повернувся додому, застав закохану пару за приємною бесідою. Не тямлячись від гніву, наказав пахолкам (Юрій Гапонюк, Остап Зварич, Олег Турега) до смерті побити Козака. Але воїн спритними ударами розігнав челядь і посміявся з Пана. Тому Пан вирішує вбити «голодранця», прикликавши для цього офіцерів, що прибули з ним.
У наступному бою з шаблями Козак виступає ще більше спритнішим і відважним, хоча три офіцери (Артур Черник, Влад Василевський, Іван Василів) майстерно володіють шаблями. Він, здається перемагає, і лише підступний ніж у спину, приносить смерть хороброму чоловіку. Тіло його Пан наказує викинути собакам, а Паню – зв’язати і вивезти до лісу. Від сина відрікається. Покоївка (у виставі Соломія Стельмах) шепнула Пані, що сина няня (Наталія Ляш) заховала з селянами в сусідньому селі Стрілкові. Пані зв’язують руки. Покидаючи маєток на підводі, перед тим просить Покоївку заховати усі її скарби, щоб колись ними міг скористатися син.
Глибокі переживання героїв особливо виразно передає музика. Яскраво прозвучала вона з босим сільським хлопчиною (у ролі Захар Дзівідзінський), який прийшов на побоїще щоб знайти бодай щось на згадку про Козака. Його вразила знахідка – відрубана Паном правиця Козака, не забрана пахолками. Кинута в траву, вона ніби чекала свого історичного призначення. Хлопець став на коліна, перехрестився і забрав знахідку, загорнув її у вишитий рушник.
Його монолог: «…Забрали, собаки, лицаря. Навіть могили по ньому не залишиться… Але я таки знайшов його правицю, ту, що нещадно стинала ворожі голови, що стяг наш піднімала, що могла бути ласкавою та ніжною. Я поховаю її тут, біля палацу, може виросте з неї дерево і стане йому пам’ятником, а нам — оберегом. Чудовий музичний супровід вистави, створений звукорежисером Михайлом Золотухою, від прологу до епілогу вималював незабутні музичні картини, асоційовані з подіями.
Гавкіт псів, мисливський ріжок, стогін верхів’я дерев, створювали глибокоемоційні картини життєвої правди. Вона вщерть наповнювала мізансцену. Кажуть, то саме з неї виросло могутнє дерево платан з п’ятьма стовбурами, як живий пам’ятник воїну. Деколи в темні ночі, до нього приходить привид жінки в білому вбранні. Вона ходить парком, з’являється в пустих кімнатах палацу, іде вздовж стін, показуючись у вікнах ніби когось шукає. Її душа ще й сьогодні тужить за кимось. «Біла Пані» кажуть про неї селяни Підгірців, а іноді пошепки на польський лад «Заклєнта Пані».
Вистава трепетно пройшла через душі акторів театру-студії «Подих Мельпомени» хорової школи «Щедрик» і далі несе в собі енергію життя, а не смерті. Її пролог стверджує: поки є на землі люди, вони аналізують здобутки і помилки, розвиваються, часто набираючи стрімких обертів у нових поколіннях. Не гасне лише пам’ять. Тому оживають легенди краю, втілюються в книжках і виставах, а до старезного платана, і, навіть зруйнованого часом палацу, приходять люди, щоб пізнати історію і запричаститися енергією любові, яку дарує тут Бог.
Молоді люди освідчуються під платаном у коханні, літні оповідають для них десятки разів чуту легенду, а наречені ( у ролях Андрій Герасим та Христина Яворів ) звідси ідуть під вінець. Їм встеляють дорогу квітами діти — учасники театру-студії та художньої самодіяльності Народного дому с. Підгірці (керівники Надія Стасишин та Галина Герега), звучить пісня у виконанні випускника хорової школи, багаторічного учасника театру Ореста Притули та його сестри Марічки (матеріали зі статті Лідії Миськів (газета "Фортуна") https://fortuna-gazeta.com.ua/articles/cвіт-легенд-нашого-краю/)
Друкувалась Лідія Іванівна у місцевих, обласних, всеукраїнських , зарубіжних часописах. Автор наукових досліджень про роль театру у вихованні дитини, методів театральної педагогіки в роботі з дітьми, публіцистичних, краєзнавчих книг, вистав, книг для дітей. Автор слів низки пісень на музику місцевих композиторів, гімну Стрийського вищого професійного училища № 8.
Член редколегій публіцистичних, наукових альманахів, видань, енциклопедій. Редактор публіцистичних, поетичних збірок інших авторів.
Як вже ми згадували раніше, пані Лідія - автор багатьох книг для дітей та юнацтва. Книга "Пісня, намальована Тарасом" - одна з них.
Ця книга написана двома мовами, українською та англійською.
Так як 2016 рік проголошено Президентом України П. Порошенком Роком англійської мови, глядачі мали можливість побачити саме англійську версію. Перекладачами книги були - Олександра Якимів - вчитель-методист англійської мови та Ірина Теницька - старший вчитель англійської мови. Цю книгу "Пісня, намальована Тарасом" пані Лідія присвятила своїм любим внучкам Софійці та Ксені.
Книга побудована на переказах та легендах, що окреслюють моменти з дитинства Тараса Шевченка, книга привертає до себе читача різного віку: від найменшого до найстаршого. В ній переплетені будні сирітської долі з проблесками творчої праці майбутнього генія.
Ще за життя в нашій бібліотеці презентувалась ця книга для користувачів бібліотеки. Це не тільки була презентація книги, а й прем'єра п'єси "Пісня, намальована Тарасом" по цій книзі.
Перекладена п'єса англійською, польською, італійською та французькою мовами.
Присутні читачі захоплювалися юними акторами, котрі майстерно грали свої ролі, серед яких були активні користувачі нашої бібліотеки. Перевтілившись у головних героїв: малого Тараса Шевченка, Катерину, Оленку, Оксану, Ярину, Ярошка, Олексія, козака - характерника, вони були справжніми акторами. Кожний герой був у своєму образі неповторний.
Бажаючі мали можливість придбати книгу з автографом та побажаннями автора.
Наприкінці 2019 року у приміщенні виставкового залу Стрийського краєзнавчого музею «Верховина» відбулася презентація меморіально-історичного видання про діючий міський цвинтар – книги «Про що шепоче вічність: На стежках пам’яті», яка вийшла восени у львівському видавництві «Галич-Прес».
Її в мультимедійному представленні провела заступник директора з наукової роботи музею Зеновія Ханас. Вона у вступному слові зазначила, що стрияни давно чекали на цю книжку. Однак подібна праця потребує копіткої й ретельної роботи. Перед мандрами сторінками цього гарного ошатного видання вона надала слово отцю-декану, настоятелю кафедрального храму Успіння Пресвятої Богородиці УГКЦ Мирону Гринишину.
Приємно бути на такій презентації. Майже два десятиліття тривала праця в пошуках першоджерел. Образно кажучи – Стрий унікальне місто, яке побудоване на цвинтарях. Воно було мале, тут існувало 5 дерев’яних церков, біля кожної з них розташовувалося кладовище. Цвинтарі були реформовані за Австро-Угорщини. Людина не ангел. Гріх розділяє людину. Душа поринає ввись, а тіло людське залишається тут, на землі. Цвинтар – продовження життя, де тіло чекає душу – другого пришестя Христа. Це надихає, і нагадує, що попередники посеред нас, вони як і ми очікують воскресіння. Прийде час, і ми всі будемо перед Господом. Книга нагадує про тих, які відійшли – єднаймося з Богом і очікуймо Його. В книзі короткі історії через постаті нашого міста, матеріали з архівів, свідчення стриян, які відійшли. Вони стали нашими ангелами охоронцями, вболіваючи, охороняючи нас з небес.
Пані Зеновія Ханас, коментуючи зображення на екрані про книгу, влучно зауважила, що під кожною могилою причаїлась історія. В розділі «Поминальна молитва над зниклими цвинтарями міста» йдеться про цвинтарі біля церков, а також про цвинтар, який діяв з 17 століття до 1946 року біля Храму Святого Якова, де за радянського часу був дитячий парк. Там розповідається також про кіркути – зниклі єврейські кладовища. Жидівські поховання були в районі вул. Зеленої та за мостом зліва по вул. Дрогобицькій.
У розділі «Мандрівки сучасним цвинтарем» йдеться про нинішнє кладовище, для якого 1898 року тодішньою австро-угорською владою було виділено 5 гектарів. Цікаві скульптури та гробівці захоронення. В книзі є розділ, де йдеться про кладовище на території теперішнього міжшкільного виробничого комбінату. На фото показана кінна похоронна процесія другої половини ХХ ст. чи Брама вічності, яка була створена після І світової війни. На цвинтарі поховані учасники І та ІІ світової війни, зокрема турецькі та німецькі вояки, останки яких згодом забрали. Тут створений Пантеон стрілецької слави, навпроти польських поховань. На початку 90-х років була зведена каплиця жертвам сталінських репресій. Могили українських патріотів, вояків ОУН-УПА, чекають впорядкування. Зведені пам’ятники на могилах героїв Небесної Сотні Юрія Дяковського та Андрія Корчака. Є поховання героїв, що віддали життя на фронті російсько-української війни.
У книзі багато спогадів про шановних людей. Йдеться також про понівечені могили, – це наш біль. Багато уваги приділено епітафіям.
Авторка книги зауважила, що теперішній цвинтар змінився на краще. «Під час відвідин люди проходять і акцентують увагу на цьому, – розповіла Лідія Миськів. – Різні люди бувають, навіть з Варшави та Гданська. Була часто гідом на проходах цвинтарною територією. Поляки здивовані, що там стільки українців. Колись у Стрию також жило багато євреїв. Зараз набагато менше». Вона не раз зверталася за консультаціями до єврейськї спільноти у Львові. Хочуть відреставрувати і відновити синагогу в нашому місті. Одна з ініціаторів – Оксана Бойко, дослідниця та реставраторка синагог.
Робота над книжкою почалася 17 років тому. Другий том називатиметься «Смолоскипи з безконечних доріг». Пані Лідія розповіла про придибенції з готовим рукописом, який після зараження вірусом, треба було тривало відновлювати. Важко було відновити 11 розділів, у кожному з яких були свої підрозділи. Це було жахливо. «Не треба було чіпати тієї теми»,- казали діти. «Дякуючи Богу все зібрала докупи та нарешті видала. Люди йдуть з церкви, а я біля комп’ютера. Це було своєрідним випробуванням. Сигнальний примірник перероблений у книгу меншого формату. 300 екземплярів надто мало, бо треба до бібліотек, шкіл, музеїв», – каже авторка.
Мандрівки цвинтарем подані згідно з професіями чи хобі похованих. В Стрию є циганські поховання. В квітні біля могил баронів збираються роми, які мають мову, культуру, але не мають держави. Багато дізналася від вишивальниці Віри Нагірної, яка ділилася спогадами, коли разом з татом бувала на цвинтарі. Хочеться, щоб знали про призабуті імена стриян. З кожного розділу при подальшій праці могла б вийти книга. «Книжка написана, решту, – нехай продовжують діти. Маю рукописи 20 книжок. Все треба ретельно перевіряти, бо є розходження в датах та іменах на пам’ятниках і документах, треба було шукати золоту середину. Це величезна праця. Можливі помилки», – поділилася з присутніми Лідія Миськів.
Подякувала Ксенії Зозуляк за переклад на польську мову та Оксані Якимів – на англійську мову окремих текстів книги. Друга книга буде більш про людське в людині.
Депутат Стрийської міської ради Володимир Кам’янка сказав, що ми свідки надзвичайної події. «Ми мало згадували про стрийський цвинтар. Це колосальна і потрібна справа. Це про тих, що ходили містом, думали, переживали», – наголосив він. Згадав, коли бував з мамою на цвинтарі, бачив пані Заяць, що впорядковувала могили тих, що старалися для Стрия. Це історія нашого міста. Шана і подяка за це авторці. Переживав, коли подавав тексти про свого тестя пана Бородавку. Все питав коли буде презентація. Місто ніколи не забуде подібне видання.
Начальник відділу культури Стрийської райдержадміністрації Юлія Курилишин у своєму слові зазначила, що поляки та словаки зазвичай влаштовують цвинтарі біля церков, щоб можна було частіше бути біля тих, хто відійшов. Подібно, як у селі Гірне. Раніше просвітяни припильновували поховання. Нині така робота практично не ведеться. Не було б нашої історії без народження тих похованих людей. Нам самим треба знати, що треба пильнувати за могилами. Відрадно, що по периметру цвинтаря зведена добротна огорожа, це ознака нашої з вами культури. Тема, розкрита авторкою, складна. Дякувала пані Ліді, що відважилася на подібну книгу.
Слова вдячності звучали від працівника відділу культури виконкому міської ради Наталії Катерняк і сина авторки Володимира.
Ліричної нотки презентації додали виступи учнів Стрийської школи мистецтв – Аліни Петрович, Стефи Якимович, Ангеліни Саган, а також вихованців пані Ліди, які знайомляться з азами театрального мистецтва у Стрийській хоровій школі «Щедрик» – Захар Дзівідзінський продекламував вірш пані Миськів та Данило Улич, який впевнено йде по стежці артиста театру, прочитав вірш Михайла Слабошпицького. Також у мультимедійному виконанні прозвучали пісні відомого стрийського композитора та виконавця Михайла Золотухи про мамину молитву та про Різдво Христове.
«Історію можна вивчати по некрополях, бо як казав німецький поет Генріх Гейне: «Життя кожної людини – окрема історія, тому під кожною могильною плитою лежить всесвітня історія».
Цвинтарне містечко – мовчазне і тихе, безмовно волає до живих, думами попередників, схованими під могильними плитами, в гробницях, капличках. Вони стали частинками міста тих, хто творив його у певні періоди собою і своїм життям, яке, ніби комета, пролетіло над усім, сховавши сліди. Але збудований ними фундамент тепер продовжуємо ми, і подумки складаючи їм подяку, не даємо бути невдячно забутими…», – писала в своїй книзі «Про що шепоче вічність» Лідія Миськів.
20 жовтня 2020 року на Стрийському міському кладовищі було встановлено пам’ятник на місці перепоховання тлінних останків мешканців міста Стрия зі старого міського християнського кладовища (дата закладання 1780 рік), який перебував відкритим для поховань впродовж ХІХ століття, аж до 1939 року. На початку шістдесятих років ХХ ст. на цьому місці, комуністичним режимом, було зруйновано цвинтар та відкрито парк. Це воістину історична подія для міста, адже вона символізує пам’ять і пошану, а ще об’єднує між собою всі християнські конфесії, які спільно молились за душі померлих у цей день.
Ініціатором побудови пам’ятника була громадський діяч Тетяна Бойко разом з групою активних представників ГО Культурно-просвітницького центру ім. Корнелія Макушинського польської громади міста Стрия. Саме вона розповіла, як все відбувалось і що спонукало до такої важливої справи.
«Про це повинен знати кожен стриянин. Не всі мешканці міста знають про те, що в центрі Стрия колись знаходилося старе християнське кладовище. Підкреслюю – християнське. Там спочивали мешканці міста. Це кладовище було чинне до 1939 року, де ще можна було робити так звані допоховання якщо там були гробівці предків тих, яких збирались поховати. Ми маємо інформацію з книги Л. Миськів, що в гробівцю родини Макушинських, Корнелій поховав свою маму, яка померла в 1938 році.
Нашим завданням було закрити оцю своєрідну рану на теренах міста Стрия, а також віддати належне унікальному доробку світлої пам’яті автора Лідії Миськів під назвою «Про що шепоче вічність». Я щаслива, що нам вдалось це зреалізувати.
Ми намагались розвіяти різноманітні легенди про невизначеність цього кладовища. Одночасно не всі знають про те, що там колись був парк. Свого часу, коли влада міста прийняла рішення, побудувати на цьому місці храм, останки які були віднайдені були гідно перепоховані, а над могилою був тимчасово встановлений металевий хрест. Заупокійну Літургію та панахиду очолив Владика Тарас Сеньків, який сказав про те, що перепоховання є знаком молитовної уваги до померлих, які близько сімдесяти років пролежали в землі, що не була для них місцем упокоєння, а храм, який тут постане, буде найкращим способом молитовного заступництва за померлих і похованих на цій території.
Щоб оце місце ознакувати на сьогоднішньому міському кладовищі ми приступили до відповідних дозволів, потім робіт. На сьогоднішній день на місці цього перепоховання є могили в пам’ять про колишніх мешканців міста Стрия, які будували це місто, творили це місто, вимощували вулиці, по яких ми сьогодні ходимо. Це є вшанування їхньої пам’яті. З іншого боку ми хочемо ще раз внести такий елемент просвітництва, щоби в подальшому в другій частині цього кладовища, яке в 1960 році було перетворене в парк і сьогодні там прокладається дорога. Ми не знаємо чи очищена ця територія від тих похованих людей. І в подальшому всі дії наші відносно цього кладовища (другої частини) повинні бути обдумані і визначені.
Освячуючи цей пам’ятник ми запросили всі конфесії міста Стрия. Греко-католицьку конфесію очолив декан Катедрального храму Успіння Пресвятої Богородиці отець Мирон Гринишин, від УПЦ був запрошений декан отець Михайло Зубкович, римо-католицьку парафію представляв декан ксьондз Войцєх Буковець. Також був присутній представник нової української церкви отець Михайло. Поминальний молебень та освячення пам’ятника провів єпископ помічник Едвард Кава.
Під час освячування були присутні представник Генерального консульства РП у Львові консул пан Рафал Коцот та пан Марцін Демцьо – представник Фонду «Свобода і демократія» (місто Варшава), який проводив технічний нагляд над побудовою. Фінансову підтримку було надано Міністерством культури та національної спадщини Польщі за посередництвом Фонду «Свобода і демократія». Наше місто представляв керівник міського відділу культури Богдан Бойко.
Хочу зазначити, що усі дозвільні документи зі сторони міської влади були погоджені і видані. Саме тому ініціаторам встановлення пам’ятника на місці перепоховання вдалося реалізувати цей проєкт. Дякуємо усім, хто долучився до перепоховання, побудови, посвячення місця спочинку пам’яті колишніх мешканців нашого міста. Свій обов’язок сьогоднішнє покоління виконало і постаралося частково загоїти рани, нанесені нашій землі тоталітарними режимами. Молімося за душі всіх померлих та пам’ятаймо, що ми християни. «Народи втрачаючи пам’ять втрачають життя» слова-Фердинанда Фоша маршала Франції», – розповіла Тетяна Бойко.
Про історію кладовища Лідія Миськів писала: «До половини ХХ ст. стрияни вільно відвідували могили близьких людей на старому цвинтарі. За спогадами старожилів, тут було багато гарних надгробків, вбраних у граніт та журавненський мармур, з елементами декору. Спочивали під ними знані на той час люди: священники, вчителі міських української та польської шкіл, міщани – католики і греко-католики, майстри, робітники, які облаштовували і будували місто. Посеред цвинтаря, за спогадами старожилів, стояла красива капличка. У ній знайшла своє останнє пристановище родина Верштанів. Збереглися свідчення, що саме Яна Верштайна, «публічна опінія» в Стрию обвинуватила у наданні фальшивого аргументу, який послужив до арешту і розстрілу священника, видатного українського диригента, композитора громадського діяча Стрийщини о. Остана Нижанківського.
Цвинтар перебував відкритим для поховань впродовж ХІХ ст., але після того як земельні ресурси на відведеній площі було вичерпано, 1898 р. влада закрила його для поховань.
На початку шістдесятих років ХХ ст. на колишньому цвинтарному полі у Стрию вже гриміла музика, тут розважались студенти Стрийського медичного училища, що знаходилося поруч, бавилися в траві діти, приведені сюди молодими мамами, які не знали нічого про цю сторінку з історії міста. Нове покоління початку ХХІ ст. намагається якось загладити шрами, нанесені місту злочинними тоталітарними режимами.
Нехай цей дотик до світлої пам’яті стриян стане згадкою про них, зробленою в прославу Бога – Творця життя, а водночас своєрідним нагадуванням сущим, що на шані і пам’яті тримається рід людський, і всі, хто прийшли в нього, зобов’язані перед Творцем бути потрібними один одному, державі, своєму народові та в круговерті буднів не забувати чи не найголовнішого свого призначення: власною працею творити себе, рідну землю і добро для Людини в ім’я Всевишнього, бо така наша місія на землі. А коли прийде час залишити землю живих, щоб не загубилася пам’ять – добра і зрима в поколіннях дітей, внуків».
Я думаю, що всі ми маємо щиро подякувати ГО Культурно- просвітницького центру ім. Корнелія Макушинського польської громади міста Стрия, зокрема Тетяні Бойко, а також Лідії Миськів (якої, на жаль, не стало цього року) за те, що не дають нам забути, не втомлюються боротися за важливість пам’яті, за важливість історії, і тим самим воскрешають найцінніше – минуле, яке є трампліном для творення правильного майбутнього. (матеріали зі статті Володимира Кепича (газета "Фортуна")
2 вересня 2020 р. перестало битись її величне серце.4 вересня стрияни попрощалися з Лідією Миськів. Вкотре переконалися, яких же світлих, добрих та інтелігентних людей вона притягувала до себе! Людей, які разом із нею, стояли і стоять на сторожі традицій, української музики і мистецтва.
Вона любила Стрий і місто відповідало їй взаємністю. Саме рідному місту вона присвятила стільки сил і енергії, увіковічнюючи його видатних людей, пишучи статті і книги, виховуючи молодь.
Лідія Іванівна пішла на небеса, залишившись у наших серцях, в історії міста і в посмішках онучок. Вона берегла пам'ять міста. Тепер ми залишаємось берегти пам'ять про неї.
Ось які теплі слова про цю прекрасну жінку пише Ксенія Зозуляк - головна героїня історичної драми «Заклята Пані» А про що нам шепоче вічність?
"Сьогодні, 3 травня мало б виповнитися 75 років від дня народження нашої дорогої Лідії Іванівни Миськів... З трепетом пригадую, як ми вітали її з іще одним, 70-річним ювілеєм. Які чудові, незабутні миті...
Ця прекрасна людина залишила незгладимий слід у моєму серці, навчила цінувати слово, любити поезію, захоплюватися театром. Педагог з великої літери, журналіст, театрал. З материнською любов'ю і теплотою Лідія Іванівна ставилася до кожного свого учня, вміла знайти підхід до дитячого серденька.
Працелюб по життю, вона випромінювала невгасиму життєствердність, горіла новими ідеями. Кожне речення своєї книжки "Про що шепоче вічність" та навіть кожне слово плекала, леліяла, хотіла, щоб воно було вагомим, адже це ж читатимуть люди. Як може слово бути підібране абияк? Ні, ні... Тому праця її над книгою була дуже творчо-кропіткою, скурпульозною.
А який драйв ми отримали на постановці "Підгорецької пані" під відкритим небом! В цьому теж неабияка заслуга цієї величної жінки. Вона зуміла створити і передати атмосферу тієї доби вдало підібраними костюмами, акторами, сценарієм. Тому щоразу, проходячи повз хорову студію "Щедрик" в місті Стрию, я в думках вклоняюсь Вам, дорога Лідіє Іванівно, а Ваша магнолія і віконце нашої студії вітають мене радісним привітом.
Світлій пам'яті Лідії Миськів присвячується...
Пішла в другий світ чудова людина...
Мабуть час прийшов, її година...
Для всіх, для нас - велика втрата!
Та жінка ця була - крилата!
Вона була, як птах, як сонечко на небі,
Як зірка в небесах - світилась по потребі.
Всім дарувала Радість і Надію...
Про неї все сказати - не зумію...
Аристка, поетесса, журналіст,
Був до мистецтва в неї рідкий хист.
Книжки писала про людей чудових,
Про рідний Стрий, сторінки нові й нові..
Наставник молоді була. Як мати
Свої знання спішила передати.
Вона чарівним словом огортала,
Усім, кому могла - допомогала...
Про неї можно говорити без кінця...
Я впевнена, що буде жити жінка ця
У світлій пам'яті людей, у їх серцях,
У споминах, віршах, у згадках і піснях...
Її душа пішла... Душа відпочиває..
І рідний Стрий любов'ю огортає...
4 вересня 2020 року Трофимова Н.А
Немає коментарів:
Дописати коментар